Започатковуючи рубрику «Мандри Україною» редакція часопису «Світогляд» цією публікацією намагається зорієнтувати своїх майбутніх читачів і дописувачів. Цікавий та оригінальний нарис про пам’ятки України та розповіді про мандри наших співгромадян світами стануть у нагоді читачам і покличуть їх у подорож, принаймні сторінками журналу…

Україна ледь ненайбільша у Європі країна, що поступається площею лише Російській Федерації. Терени сучасної України, ретельно зібрані за радянські часи, складаються з українських етнічних земель, просторів, завойованих Російською імперією у численних війнах з Туреччиною і територій, прирізаних Радянським Союзом для своєї республіки у сусідних країн під час ІІ світової війни. Досить складна історія створення країни на перетині ареалів поширення православ’я, католицизму та ісламу значною мірою визначає її сучасну ментальну неоднорідність і своєрідну культурологічну привабливість.

За часів незалежної України, кожний міністр, що опікувався туризмом, починав своє перше інтерв’ю на цій посаді з незаперечного аксіоматичного визнання величезного потенціалу очоленої їм галузі. Але й досі до туристичного буму справа так і не дійшла… Виходячи з того, що туризм і мандри близнюки-брати, спробуємо з’ясувати – а саме в чому може полягати мандрівна привабливість України і чи існує вона взагалі? Для цього спробуємо «препарувати» природно-рукотворний пам’ятковий потенціал країни за окремими складовими і визначити найбільш привабливі елементи, що можуть зацікавити мандрівників (як місцевих так і закордонних) подорожувати Україною.

Всі пам’ятки будь-якої країни можна поділити на природні і створені людиною. Ландшафтна привабливість українських просторів, ще й розташованих у прийнятних і, навіть, комфортних кліматичних умовах є найважливішою окрасою країни. Про мальовничість теренів України не говорив, мабуть, лише сліпий. На доказ цих слів передусім пригадують чарівні краєвиди невеличких і доволі затишних Карпатських [01] та Кримських гір, хоча родзинка неперевершеності суто українського краєвиду безумовно прихована на неозорих рівнинних просторах країни. Тут серед широких низовин, височин та кряжів головними діючими особами по створенню мальовничого пейзажу, від якого досить часто перехоплює подих, постають струмки, річечки, ріки.

Прискіпливі дослідження гідрологів ще в середині минулого сторіччя виявили, що теренами України несуть воду понад сімдесят тисяч річок. Переважна їх більшість не перевищує навіть десяти кілометрів, а кількість тих, що завдовжки понад півсотні, ледь сягає чотирьохсот. Але чи можна виміряти красу кілометрами? Хіба долина 88-кілометрового Кальчика (на берегах якого наші далекі предки в 1223 році побили перші загони монголо-татар), що тисячоліттями вирізьблювалася в гранітах Приазов’я на Донеччині [02] менш привабливіша і мальовничіша ніж повільно-плинний майже 700-кілометровий Псел, на березі якого у тиші садиби у Низах [03]творив свого "Коваля Вакулу" видатний Петро Чайковський.

Дурна справа з’ясовувати який краєвид кращий чи приємніший. Багатофакторність мальовничості і особистості, що її смакує утворюють безліч варіантів, тому сперечатися який пейзаж приємніший все одно, що вирішувати яка страва смачніше. На жаль ми доволі погано знаємо свою країну і навіть у фахівців неодмінно виникають проблеми з візуальної ідентифікації окремих (хоча і характерних) куточків природи. Завдяки цьому виникає своєрідна цікавість природно-естетичних мандрів рівнинною частиною України [04], що полягає у майже повній неможливості гарантованого передбачення краєвиду, що постане перед очами через кілька чи декілька кілометрів шляху. Інтрига, що постійно зберігається в пошуках природної мальовничості поволі переростає у безперечну впевненість в пейзажному розмаїтті українського суходолу, яке в змозі задовольнити майже любий найприскіпливіший естетичний смак [05].

Широка неосяжна зором долина Дніпра з безліччю приток на будь-який смак. Саме поважно плинні, але доволі стрімкі, ліві притоки – Десну, Сулу, Псел [06] і Ворсклу, що навпростець перетинають Дніпровсько-Донецьку западину, часто-густо приймаються ледь не за еталон українського рівнинного краєвиду. Не менш ефектні дніпровські праві притоки – Тетерів [07], Рось [08], Тясмин та інші, річища яких прокладено у здавалося б нездоланних кристалічних породах Українського щита, що утворили Придніпровську височину. Справжніми перлинами мальовничих краєвидів є долини головних річок Галичини і Поділля – Дністра [09] та Південного Бугу. На їхню долю випало прорізати геологічні породи практично всієї геохронологічної шкали, починаючи з протерозою. В цих майже найдавніших кристалічних утвореннях Землі Південний Буг формує низку фантастично привабливих пейзажів, яким могли б позаздрити (а можливо саме тут вони діставали натхнення) визнані ландшафтні архітектори минулого, що у так званому англійському стилі створювали “Софіївку” [10], “Олександрію”, “Тростянець” та інші шедеври садово-паркового мистецтва. Хоча і важко визначити на теренах України найпривабливішу річкову долину, але неформальним лідером безумовно є Дністер [11] і його численні немов під лінійку витягнуті з півночі на південь ліві притоки. Серет, Смотрич, Ушиця і символічний Збруч, долиною якого понад століття проходив кордон, між двома могутнішими імперіями Європи. Глибокі, як відкриті рани, інколи каньоноподібні долини з урвистими схилами, прикрашеними фортецями і їх мальовничими руїнами – один з найпривабливіших куточків України. Навіть зухвале людське втручання в природне середовище – будівництво Дністровської ГЕС і створення водосховища, яке здавалося б мало поставити хрест на всій цій красі і спаплюжити її, несподівано надали Середньому Придністров’ю [12] неочікуваного додаткового шарму і ще більш підкреслили неперевершеність місцевих краєвидів.

Далі, керуючись жанром викладення географічної інформації, треба розписувати красоти поліських Горині і Случі [13], видатного джерела мальовничості сходу країни – Сіверського Дінця і вражаючих неповторною аскетичною красою річкових долин Північного Причорномор’я. При бажанні можна збитися на окрему тему напівмістичного дослідження, в основі якої історичні події та видатні персоналії, що шукали і знаходили творче натхнення, в тому числі і завдяки мальовничій українській природі. Це доволі широке і незаймане поле, де можна довго фантазуючи філософствувати і знайти витоки буремного характеру Тараса Шевченка в стрімких ярах Черкащини, авантюрність вчинків Олекси Довбуша у водоспадах і перекатах карпатських річок [14], а іронічність Івана Котляревського в химерній звивистості Ворскли. Але на всі ці доводи, як у астрологічному прогнозі, є стільки ж протиріч, що не дозволяють пов’язати розсудливість Михайла Коцюбинського зі стрімкими річковими долинами Поділля або страшенні творчі муки Олександра Довженка з поважно-зачарованою Десною.

Неосяжність і складність теми української природної мальовничості, за іронією долі, наштовхує на досить простий висновок. Першим і можливо найважливішим для багатьох кроком в її розкритті могла б стати тотальна (навіть агресивна – на догоду часу) популяризація розмаїття українського краєвиду. Згодом вона дозволила б пересічному громадянину ідентифікувати окремі характерні куточки України, за знайомими і звичними природними особливостями та робити це настільки впевнено, наскільки зараз упізнаються, наприклад, американські пам’ятки природи – Великий каньйон чи Ніагарський водоспад.

Майже всі впадаючі в очі природні краєвиди України захищаються державою. Вони є складавою біосферних і природних заповідників, національних і регіональних природних парків та цілої низки заповідних природних пам’яток різного рангу – комплексних, ландшафтних, геологічних, гідрологічних, лісових, ботанічних, зоологічних тощо. Більшість з цих природних пам’яток набула природоохоронного статусу ще 30-50 років тому, але процес заповідання окремих нових об’єктів і зміни статусу вже існуючих триває. До заслуговиючих на увагу природних об’єктів можна залучити природничі музеї, зоопарки країни і приховані у земних надрах печери.

Щодо створеної людиною культурної спадщини Україна теж не пасе задніх. І хоча її терени не раз ставали ареною протистояння у релігійних, світових і локальних війнах, дещо збереглося. До цих пам’яток можна віднести археологічні, етнографічні, культові, архітектурні, монументальні тощо. Серед археологічних пам’яток згадуються давніша ранньопалеолітична стоянка (біля 500 тис. років тому) біля містечка Королеве у долині Тиси на Закарпатті, що досліджується десятиріччя і є своєрідною європейською археологічно-геологічною "меккою"; найвідоміше піздньопалеолітичне Мезинське поселення (20 тис. років до н.е.) на березі Десни на Чернігівщині, що стало однією з найбільш визначних археологічних знахідок в Україні; низка поселень землеробних племен кам’яної доби (що існували 3500-1700 років до н.е.) з локальним музеєм [15], назване трипільською культурою, в якій політично помірковані сучасні дослідники намагаються угледіти національні риси нинішніх українців.

У намисті привабливих археологічних пам’яток України, заслуговуючих на увагу мандрівників, і залишки перших давньогрецьких колоній у Північному Причорномор’ї – давніх міст Ольвія [16], і Тіра [17], заснованих у середині VI ст. до н. е. на берегах відповідно Бузького і Дністровського лиманів. За довгі сторіччя свого існування Тіра знала зльоти і падіння, благодатні часи вигідної торгівлі і спустошливі руйнування, але життя тут ніколи не припинялося, завдяки чому її послідовник – місто Білгород-Дністровський внесений ЮНЕСКО в список десяти найдавніших міст світу, що зберігали безперервне існування. Низку давньогрецьких міст на берегах Кримського півострова продовжують Керкинітіда (сучасна Євпаторія), Пантікапей (Керч), Кафа (Феодосія) та інші.

В Криму збереглися і найдавніші у країні архитектурні пам’ятки – печерні міста. Створені природою і людиною на паритетних засадах у Качинському (руїни монастиря Качі-Кальон, городищ Киз-Кермен і Тепе-Кермен [18]) і Бельбецькому каньйонах (Мангуп, Ескі-Кермен, залишки Сюйреньскої фортеці і печерного монастиря Челтер-Коба та ін.) та у долині річку Чурук-Су (Чуфут-Кале). Їхнє виникнення датується VIII ст. і для кожної окремої споруди характерне вигадливе використання природних особливостей будови річкової долини, що глибоко прорізали Внутрішнє пасмо Кримських гір [19].

Пам’ятки архітектури України віддзеркалюють бурхливу і неоднорідну історію розвитку її теренів. Систематизація споруд, що збереглися, за призначенням на військові, громадські та культові дозволяє чітко викреслити кордони існувавших на сучасних українських просторах держав. Найбільш давніми будівлями (хоча їх аутентичність і визиває певні сумніви) вважаються православні культові споруди часів Київької Русі, що збереглися у Чернігові [20], Овручі [21], Острі [22], Галичі [23]. Найбільш насичені архітектурними пам’ятками землі колишніх польських кресів Речі Посполитої, східних регіонів Австро-Угорській імперії і північні простори володінь молдовських та румунських господарів. Тут збереглися десятки середньовічних фортець, серед яких найбільш відомими і доглянутими є Кам’янець-Подільська [24], Хотинська [25], Луцька [26], Дубенська[27], Ужгородська, Мукачівська [28] та низка інших, більша частина яких, на жаль, представлено мальовничими руїнами [29].

На Правобережній Україні збереглося багато видатних православних, греко- і римо-католицьких та іудейських культових споруд. Релігійне протистояння католицької та ортодоксальної християнських церков тут у XVII-XIX ст. знайшло цікаві наслідки відображені в архітектурі. Час від часу культові споруди змінювали своїх власників і зовнішний вигляд, створивши своєрідний католицько-православний “проміжний” стиль. Такі поцуплені і перероблені культові споруди можна зустріти у Межиричі [30], Корці, Вінниці і, навіть, у Почаївській лаврі [31].

Простори, що оперезували Річ Посполиту і Російську імперію на південному сході і півдні реально почали заселятися і розвиватися після низки російсько-турецьких війн. Тому на теренах колишнього Дикого поля практично неможливо знайти архітектурні пам’ятки старіші за 250 років.

Можуть зацікавити мандрівників і різноманітні архітектурні споруди громадянського призначення. Серед них будівлі міських ратуш [32], палаців [33], банків, готелів, театрів [34], прибуткових домів, громадських і навчальних закладів, млинів і сотен маєтків з чудовими затишними паркими [35]. Монументальне мистецтво почалося розвиватися на теренах України ще з половців, обсипавших кургани сучасного сходу тисячами, так званих, кам’яних баб [36]. Але, за іронією долі, збережених монументів дорадянського періоду, мабуть, менше ніж кам’яних істуканів кочівників. Серед них і аполітичний приватний пам’ятник знахідці скелету мамонта [37], біля якого діючий президент України у дитинстві пас корів.

Наводити приклади цікавих і несподіваних можливих мандрівок Україною можна ще довго. Мабуть, міністри, роблячи свої заяви, були щирі. Наша країна, з прискіпливим відношенням до її пам’яток різних стилів, епох і соціальних засад, нагадує будь-який видатний мистецький музей світу, колекцію якого можна вивчати ледь не все життя, але часу все одно не вистачить. Так і мандрувати великою країною, яку неможливо переїхати за день (не порушуючи правил дорожнього руху), можна усе людське життя.