Про мальовничість теренів України не говорив, мабуть, лише сліпий. На доказ цих слів передусім пригадують привабливі краєвиди невеличких і доволі затишних Карпатських та Кримських гір, хоча родзинка неперевершеності суто українського краєвиду безумовно прихована на неозорих рівнинних просторах країни. Тут серед широких низовин, височин та кряжів головними діючими особами по створенню мальовничого пейзажу, від якого досить часто перехоплює подих, постають струмки, річечки, ріки – справжні ландшафтні перлини України.

Прискіпливі дослідження гідрологів ще за радянських часів виявили, що теренами України несуть воду понад сімдесят тисяч річок. Переважна їх більшість не перевищує навіть десяти кілометрів, а кількість тих, що завдовжки понад півсотні, ледь сягає чотирьохсот. Але чи можна виміряти красу кілометрами? Хіба долина 88-кілометрового Кальчика (на берегах якого наші далекі предки в 1223 р. побили монголо-татар), що тисячоліттями вирізьблювалася в гранітах Приазов’я на Донеччині менш привабливіша і мальовничіша ніж повільно-плинний майже 700-кілометровий Псел, на березі якого у тиші садиби у Низах творив свого "Коваля Вакулу" видатний Петро Чайковський.

Дурна справа виясняти який краєвид кращий чи приємніший. Багатофакторність мальовничості і особистості, що її смакує утворюють безліч варіантів, тому сперечатися який пейзаж приємніший все одно, що вирішувати яка страва смачніше. На жаль ми доволі погано знаємо свою країну і навіть у фахівців неодмінно виникають проблеми у візуальній ідентифікації окремих (хоча і характерних) куточків природи. Завдяки цьому виникає своєрідна цікавість природно-естетичних мандрів рівнинною частиною України, що полягає у майже повній неможливості гарантованого передбачення краєвиду, що постане перед очами через кілька чи декілька кілометрів шляху. Інтрига, що постійно зберігається в пошуках природної мальовничості поволі переростає у безперечну впевненість в пейзажному розмаїтті українського суходолу, яке в змозі задовольнити майже любий найприскіпливіший естетичний смак.

Широка неосяжна зором долина Дніпра з безліччю приток на будь-який смак. Саме поважно плинні, але доволі стрімкі, ліві притоки – Десну, Сулу, Псел і Ворсклу, що навпростець перетинають Дніпровсько-Донецьку западину, часто-густо приймаються ледь не за еталон українського рівнинного краєвиду. Не менш ефектні дніпровські праві притоки – Тетерів, Рось, Тясмин та інші, річища яких прокладено у здавалося б нездоланних кристалічних породах Українського щита, що утворили Придніпровську височину. Справжніми перлинами мальовничих краєвидів є долини головних річок Галичини і Поділля – Дністра та Південного Бугу. На їх долю випало прорізати геологічні породи практично всієї геохронологічної шкали, починаючи з протерозою. В цих майже найдавніших кристалічних утвореннях Землі Південний Буг формує низку фантастично привабливих пейзажів, яким могли б позаздрити (а можливо саме тут вони діставали натхнення) визнані ландшафтні архітектори минулого, що у так званому англійському стилі створювали “Софіївку”, “Олександрію”, “Тростянець” та інші шедеври садово-паркового мистецтва. Хоча і важко визначити на теренах України найпривабливішу річкову долину, але неформальним лідером безумовно є Дністер і його численні немов під лінійку витягнуті з півночі на південь ліві притоки. Серет, Смотрич, Ушиця і символічний Збруч, долиною якого понад століття проходив кордон, між двома могутнішими імперіями Європи. Глибокі, як відкриті рани, інколи каньоноподібні долини з урвистими схилами, прикрашеними фортецями і їх мальовничими руїнами – один з найпривабливіших куточків України. Навіть зухвале людське втручання в природне середовище – будівництво Дністровської ГЕС і створення водосховища, які здавалося б мали поставити хрест на всій цій красі і спаплюжити її, несподівано надали Середньому Придністров’ю неочікуваного додаткового шарму і ще більш підкреслили неперевершеність місцевих краєвидів.

Далі, керуючись жанром викладення географічної інформації, треба розписувати красоти поліських Горині і Случі, видатного джерела мальовничості сходу країни – Сіверського Дінця і вражаючих неповторною аскетичною красою річкових долин Північного Причорномор’я. При бажанні можна збитися на окрему тему напівмістичного дослідження, в основі якої історичні події та видатні персоналії, що шукали і знаходили творче натхнення, в тому числі і завдяки мальовничій українській природі. Це доволі широке і незаймане поле, де можна довго фантазуючи філософствувати і знайти витоки буремного характеру Тараса Шевченка в стрімких ярах Черкащини, авантюрність вчинків Олекси Довбуша у водоспадах і перекатах карпатських річок, а іронічність Івана Котляревського в химерній звивистості Ворскли. Але на всі ці доводи, як у астрологічному прогнозі, є стільки ж протиріч, що не дозволяють пов’язати розсудливість Михайла Коцюбинського зі стрімкими річковими долинами Поділля або страшенні творчі муки Олександра Довженка з поважно-зачарованою Десною.

Неосяжність і складність теми дослідження української природної мальовничості, за іронією долі, наштовхує на досить простий висновок. Першим і можливо найважливішим для багатьох кроком в розкритті теми могла б стати тотальна популяризація розмаїття українського краєвиду. Згодом вона дозволила б пересічному громадянину ідентифікувати окремі характерні куточки України не за архітектурними спорудами, а за знайомими і звичними природними особливостями і робити це настільки впевнено, наскільки зараз упізнаються американські пам’ятки природи – Великий каньйон чи Ніагарський водоспад.