Запоріжжя – одна з найбільших і неоднозначно визначених, в історико-географічному та іменному сенсах, українських земель. Колись ці безмежні простори були Диким полем – своєрідним прикордонним буфером між Річчю Посполитою, Кримським ханством і Московією, що згодом перетворилися у могутню Козацьку державу, яка не давала спокою жодному з сусідів. Виходячи з сучасного адміністративно-територіального поділу України у межі Запоріжжя потрапляють Дніпропетровська та значні частини Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської і, власне, Запорізької областей. Навіть за приблизними підрахунками площа Запоріжжя сягатиме понад 90 тис. км², що набагато більше теренів переважної частини країн сучасної Європи.

Археологічні знахідки свідчать, що окремі райони Запоріжжя були заселені протягом усього доісторичного часу, починаючи з раннього палеоліту (100 тис. років тому). В VII ст. до н.е. Північним Причорномор'ям володіли скіфи, столицею яких за припущенням дослідників було велике Кам’янське городище на берегах нижньої течії Дніпра. До скіфських часів належить і відома Кам’яна Могила (V-I тис. років до н.е.) – унікальна геологічна пам’ятка загальнодержавного значення (з 1963 р.), неподалік від села Терпіння на правому березі річки Молочна. Вона одержала свою назву від могилоподібного 6-метрового останця [01], складеного пісками, які бронюються зверху пісковиками. Вони утворилися 12 млн. років тому на дні сарматського моря, а потім вийшли на поверхню. Колись піщаний пагорб бронювався цупкою брилою пісковику, яка згодом розкололася на більш ніж 3000 кам’яних окремих шматків [02]. Ще в 1890 р. відомий археолог Микола Веселовський відкрив тут древні наскальні зображення (петрогліфи), що належать різним часам (від мезоліту до кінця бронзового віку) – видатний пам’ятник первісного мистецтва на теренах України. Серед малюнків на стелях гротів і плитах зустрічаються зображення тварин (биків, коней, оленів, антилоп і хижих звірів), людських і геометричних фігур, що не піддаються інтерпретації. Поруч із Кам’яною Могилою перебуває невеликий археологічний музей [03].

Іншим скіфським надбанням краю є всесвітньо відомі знахідки з царського кургану Товста Могила (IV століття до н.е.) на лівому березі річки Базавлук у межах сучасного міста Орджонікідзе. В 1971 р. археолог Борис Мозолевский у практично випадково виявленому кургані під 8-метровим насипом знайшов дві гробниці. Найвидатнішою знахідкою стала золота пектораль [04] (вагою 1150 г) – унікальна нагрудна прикраса, на трьох ярусах якої зображені міфологічні мотиви і реальні сцени зі скіфського життя. Вона є символом українських археологічних знахідок і з іншими різноманітними предметами зі скіфських курганів експонується в музеї Історичних коштовностей України, розташованому на території столичної Києво-Печерської лаври.

В IV ст. землі Дикого поля захопили гуни, в VI ст. – авари, а в VIII ст. – хазари. Після краху Хазарського каганату на Запоріжжі господарювали печеніги, а з середини XI ст. – половці. Під час існування Київської Русі Дніпром проходив знаменитий шлях "з варяг у греки". Деякі дослідники вважають, що тодішні поселення, розташовані в прибережній річковій зоні, контролювалися князівством, хоча тут і не існувало літописних міст-фортець, йому підлеглих, як, наприклад, у сучасних Київській і Черкаській областях. У середині XIII ст. лісостепове і степове Придніпров'я на довгі роки підпадає під владу Золотої Орди. У наступні сторіччя (XIV-XVI ст.) за ці землі з перемінним успіхом суперничали Велике князівство Литовське (на зміну якому прийшла Річ Посполита), Московська держава і Кримське ханство. Величезний простір, розташований на далекій периферії, і недостатній військовий потенціал не дозволили жодній із сторін забезпечити істотну перевагу в боротьбі за Дике поле.

На фоні такого відносного безвладдя наприкінці XV ст. тут починає формуватися козацтво, кістяк якого попервах складали втікачі з земель, що вважаються етнічними українськими. За порогами (тобто нижче за течією) Дніпра [05] вони будували укріплені "засіки" (на зразок майбутніх північноамериканських сполучених штатів "стовбили" за собою землі), що дали назву Запорізькій Січі – знаковому місцю в історії України. Центром українського козацтва і постійної напруженості для всіх загарбників українських земель стала волелюбна Запорізька Січ, заснована в 1550-х роках. Це узагальнена назва козацьких фортечних поселень [06], що існували протягом XVI-XVIII ст. у різних місцях нижче дніпровських порогів у межах сучасних Запорізької, Дніпропетровської і Херсонської областей. Центр Запорізької Січі залежно від військово-політичної кон'юнктури періодично переміщався, але історія зберегла відомості про кілька з них, що існували в різний час.

Хронологічно першою була Хортицька Січ (1552-1558 рр.), нерозривно пов’язана з найдавнішою визначною пам'яткою Запоріжжя – островом Хортиця. Це найбільший острів на Дніпрі, що витягнувся посередині його річища більш ніж на дванадцять кілометрів (середня ширина становить близько 2 км). Скелястий кам'яний острів (висота його в північній частині досягає 30 м), утворений з архейських гранітів (віком понад 2 млрд. років), з давніх часів захоплював мандрівників своєю величчю і красою. Північна частина острова розташована в нижній частині Дніпровських порогів і є найбільш зручним місцем для контролю судноплавства по ріці. Перше відоме козацьке укріплення було на острові Мала Хортиця (нині – це острів Байда) [07], розташованому на захід від Хортиці в річковому рукаві Старий Дніпро. Замок тут в 1553 р. побудував черкаський староста князь Дмитро Вишневецький. Влітку 1557 р. ханське військо зруйнувало Хортицьку фортецю, а Вишневецький незабаром перейшов на службу до Івана Грозного, одержавши від нього значні земельні володіння. В українській історіографії саме за замком Д. Вишневецького, що проіснував близько п’яти років, закріпилася назва першої Запорізької (Хортицької) Січі. Нині козацькі чесноти презентує північна частина острова Хортиця, де в 1965 р. був заснований Державний історико-культурний заповідник, перетворений в 1993 р. у Національний заповідник "Хортиця" [08]. Загальна площа заповідника, до складу якого входить практично вся прибережна частина Хортиці [09], урочище Вирва на правому березі Дніпра і прилягаючі острови Байда, Дубовий, Три Стоги та ін., становить 23,6 км². В 1983 р. у північній частині Хортиці був відкритий музей історії м. Запоріжжя, в 1993 р. перепрофільований у Музей історії українського козацтва [10]. На протязі останнього року біля нього створена реконструкція поселення козацької доби, яку з лівого берегу Дніпра видно як на долоні [11].

Після Хортицької Січі вниз за течією Дніпра створювалися та розбудовувалися Томаківська Січ (1584-1593 рр.), Базавлуцька Січ (1593-1630 рр.), Микитинська Січ (1628-1652 рр.), Чортомлицька (Стара) Січ (1652-1709 рр.), Кам’янська Січ (1709-1711 рр.), Олешківська Січ ( 1711-1734 рр.) і Нова Січ (1734-1775 рр.). Протягом свого існування Запорізька Січ була залежною від Московської держави (потім Російської імперії), Речі Посполитої або Османської імперії і тільки в 1649-1659 рр. (під час визвольної війни і трохи згодом) вона входила до складу земель, які контролювала українська повстанська армія Богдана Хмельницького. Деякі місця розташування козацьких фортець, що були на Запоріжжі виключно дерев’яно-земляними, затопили води найбільшого в Україні Каховського водосховища. На місті Микитинської Січі [12]згодом виникло промислове місто Нікополь, про Чортомлицьку Січ (зруйновану під час Північної війни) на високому дніпровському березі нагадує поховання кошового отамана Івана Сірка [13] біля села Капулівка, а про Кам’янську Січ – обеліск [14], що дбайливо встановили нащадки козаків вже за часів незалежності.

Реальне масштабне та інтенсивне освоєння колишнього Дикого поля почалося в другій половині XVIII ст. після серії успішних воєн Російської імперії з Туреччиною, в результаті яких був отриманий вихід до Чорного та Азовського морів. Спочатку це були землі, що використовувалися винятково для сільськогосподарських потреб. Величезний внесок в їх освоєння здійснили запрошені німецькі колоністи, які принесли на терени Малоросії прогресивні для того часу технології землеробства і тваринництва. У другій половині XIX ст., з розвитком капіталістичних відносин у країні, в деяких містах Запоріжжя починає розвиватися промисловість. Експлуатація родовищ Криворізького залізорудного басейну (1881 р.) [15]і відкриття залізничного сполучення з Донбасом (1882 р.) поклало початок формування одного з найбільших у нинішній Україні промислових центрів.

Терени Запоріжжя нерівномірно поділені майже 400-кілометровим відрізком долини головної водної артерії України – Дніпра, нижня частина якої нині майже повністю заповнена водами Каховського (1956 р.) [16]водосховищ. Поверхня правобережної частини Запоріжжя розташована у межах Придніпровської височини, що поступово знижується в південно-східному напрямку і повільно переходить в Причорноморську низовину. Ця територія являє собою полого-хвилясту лесову рівнину порізану досить густою сіткою річкових долин (правих припливів Дніпра та лівих – Південного Бугу), балок та ярів [17]. Поверхня лівобережжя Запоріжжя нахилена у напрямку берегів Азовського моря і її прорізують річища лівих припливів Дніпра. Добре вироблені долини Орелі, Самари, Вовчої, Південного Бугу, Інгульця, Саксагані та інших річок місцями створюють мальовничі ландшафти [18], що істотно облагороджують первісно прозаїчні пейзажі Запоріжжя.

Колишні неоглядні простори Дикого поля освоєні і заселені відносно недавно і тут збереглися переважно поодинокі православні (католицизм, насадженням якого на етнічних українських землях переймалася майже виключно Річ Посполита, сюди не потрапив) культові споруди XVIII-XIX ст. Мабуть, найвидатніша з них - оригінальна за силуетом дерев’яна Введенська (первісна назва Воскресенська) церква (1726 р.) [19] розташована в м. Бериславі. Вона найстаріше міста більш ніж на піввіку і була перевезена Дніпром із козацької фортеці. Серед місцевих жителів можна почути також іншу (більш фантастичну) версію появи храму в Бериславі – нібито церква була змита весняним паводком і приплила по Дніпру до міста.

Вкрай рідкі на Запоріжжі маєткові будівлі XVIII-ХХ ст. Серед них передує садиба генерал-майора Василя Попова, навкруги якої згодом виросло місто Василівка. В 1993 р. тут був створений історико-архітектурний заповідник "Садиба Попова", до якого входять "Садиба поміщика періоду освоєння Дикого поля" (кінець XVIII ст.) і створений генеральськими нащадками "Палацовий комплекс", від якого збереглися мисливський будинок[20], ефектна мініатюрна вежа [21], двоє воріт[22], влаштованих у дуже схожих конструктивно гостьових флігелях фрагменти огорожі з вежами, стилізованими під фортечні стіни та ін.

Садибні пам’ятки доповнюються архітектурними спорудами громадянського призначення і монументами найбільш активного періоду освоєння регіону – XIX-XX ст., серед яких переважають рясні пам’ятники радянських часів. Мабуть, найцікавіший з них встановлений в молодому місті Дніпрорудне на честь першої тонни руди, добутої в 1967 р. Це один з найефектніших монументів країни, присвячених нелегкій праці шахтарів. Він являє собою 16-метровий залізобетонний пілон [23], що імітує розрізані земні шари, серед яких рухається шахтарська вагонетка, заповнена першою запорізькою рудою.

Не зважаючи на велику площу Запоріжжя (це майже шоста частина теренів країни) тут розташовано лише один природний заповідник (Єланецький степ [24]) та нещодавно утворений національний природний парк (Гранітно-степове Побужжя) [25].