Жовква не належить до найбільших чи найдавніших міст Галичини, але її долі, мабуть, заздрили мешканці багатьох місцин краю. Перша згадка про поселення під назвою Винники, що належали шляхтичу Дервенте датується 1368 роком. Воно розташувалося на правому березі річечки Свиня, яка підперезувала північно-західні схили гори Гарай – частини пасма Розточчя. За переписом 1515 року у Винниках була церква, млин, дві корчми і кілька ланів, а в 1543 році – ще й панський двір та ставки для вирощування риби. Наприкінці 1560-х років власником Винників та околиць стає белзький воєвода Станіслав Жолкевський.

Схоже за все, воєвода не був вельми заможною людиною, тому що кілька десятиліть його нова власність суттєво не розбудовувалась. Значних перемін Винники зазнали лише коли вправно склалася кар’єра його сина – теж Станіслава Жолкевського (1547-1620) при дворі польських королів. Майбутній коронний гетьман і канцлер Речі Посполитої освіту отримав у Львові, що знаходиться неподалік від родинного маєтку. Станіслав Жолкевський багато подорожував, опанував кілька європейських мов і готувався при королівському дворі до служіння Речі Посполитій. І треба зазначити, що згодом він прислужився їй добре.

На долю Станіслава Жолкевського припав період розквіту могутності польсько-литовської республіки. За часів королів Стефана Баторія (1535-1586) та Сигізмунда ІІІ (1566-1632) він здобув славу вельми корисного для Речі Посполитої діяча, а за перемогу над військами Московської держави під Бучиною отримав булаву гетьмана. В активі Станіслава Жолкевського командування польськими військами у Хотинській битві, придушення антипольського повстання Северина Наливайка та багато інших. Цікаві характеристики гетьмана навели у своїх творах Микола Костомаров „Жолкевський був одним з небагатьох у той час най благородніших і найчесніших людей в Польщі, позбавлений єзуїтської підступності; він поважав права не тільки свого народу, але й чужих народів, ненависник насилля; надзвичайно хоробрий, він водночас умів тримати в руках військо, великодушний, ввічливий і справедливий” і більш лаконічний Дмитро Дорошенко „Жолкевський – один з кращих полководців свого часу і людина дуже розумна”.

Здається, що наш герой ледь не більшу частину свого життя провів у військових походах та баталіях, з яких раз за разом виходив переможцем. Але не забував він і про родове гніздо, яке почав розбудовувати в 1594 році, вочевидь коли значно виросли його статки і далася взнаки прихильність тогочасних властителів. Минуло майже десятиліття доки побудований господарем замок і оточуюче його містечко дістало привілей короля Сигізмунда ІІІ від 22 листопада 1603 року про надання Магдебурзького права. То була нагорода Станіславу Жолкевському за чергову військову перемогу – на цей раз над шведами під Ревелем.

Деякі автори вважають, що прізвище Жолкевських походить від назви річечки Жовківка і села Жовква, на берегах якої колись був маєток давніх предків гетьмана. З цієї точки зору, назвавши новостворене місто Жовквою, Станіслав нібито повернув історичний борг своїй малій батьківщині. Можливо таке припущення має підстави, але неозброєним оком видно одне протиріччя в самій назві. Прізвище гетьмана пишеться рідною йому польською мовою через літеру „л”, на російській мові місто називається „Жолква”, що теж здається абсолютно зрозумілим, а в українській мові то „л” губиться і замінюється на „в”. Можна зрозуміло припустити, що то відбулася багаторічна трансформація між двома близькими мовами, або згадати специфічне звучання у польській вимові м’якої літери „л”, проте питання все одно залишається. Між тим то не єдина прикрість, що спіткала назву міста Жолкевського. За радянських часів з 1951 року і до незалежності України Жовква носила назву Нєстеров – на честь видатного російського військового льотчика Петра Нєстерова (1887-1914). Він загинув під час першої світової війни неподалік від міста (біля села Воля-Висоцька), виконуючи перший у світі авіаційний таран. І хоча короткий але яскравий життєвий шлях авіатора заслуговує на пошану, історія розпорядилася по чесному і повернула назву міста, дану на честь польського шляхтича, який, без сумніву, на то більш заслуговує.

Станіслав Жолкевський прожив довге життя і загинув у битві з турками під Цецорою (нині – Молдова) 19 вересня 1620 року в 73-річному віці. Його дружина Реґіна майже два роки збирала 3 млн. злотих, щоб викупити тіло чоловіка. Вона навіть отримала королівський дозвіл на відкриття в Жовкві монетного двору. Після смерті Реґіни Жовквою володіла дочка Жолкевських – Софія, яка вийшла заміж за руського воєводу і власника Олеського замку Івана Даниловича. Після Софії у місті хазяйнував її син Станіслав Данилович, на якому род Жолкевських по чоловічій лінії припиняється.

Новий потужний поштовх у розвитку Жовкви настав в 1676 році, коли один з найбагатших людей тодішньої Європи – король Речі Посполитої Ян ІІІ Собеський (обраний в 1674 році) вирішив перенести до місцевого замку свою резиденцію. Жовква дісталася королю у спадок від Теофілії Собеської, яка була онукою Станіслава Жолкевського. То були часи найбільшого розквіту міста, що тривали понад півстоліття. В 1688 році на горі Гарай збудували літній королівський палац, до якого через заплаву річки Свині був прокладений дерев’яний віадук для проїзду каретами. На річковому березі пишно обладнали два павільйони лазні, а на протилежному березі розбили чудовий сад яким опікувався італієць-садівник. Цікавою є версія виникнення назви гори Гарай, що наводить Мирон Парцей: піднявшись на гору за замковим парком Ян ІІІ Собеський був так зачарований краєвидом міста, що з захопленням вигукнув „Га-а! Рай!”, таким чином давши назву безіменному окремому підвищенню пасма Розточчя. Сьогодні гора Горай вкрита старими деревами, а від королівських пишнот залишилися дві алеї серцелистої липи, красива модринова алея з 25 могутніх дерев і засипаний вхід у тунель, який нібито вів до самого замку.

В 1740 році остання власниця Жовкви з роду Собеських – Марія-Кароліна де Буальон, яка постійно мешкала у Парижі і у своїй власності жодного разу не була, продала місто і 140 навколишніх містечок і сіл волинському князеві Михайлу Радивілу. Новий власник навіть перебудував замок, що почав потроху занепадати, в стилі рококо, але то було тимчасове пожвавлення, бо королівські часи розквіту вже минули.

Після першого поділу Польщі в 1772 році Жовківщина відійшла до Австрії. Наступні хазяї замку не були в змозі утримувати належним чином таку значну власність і поступово її продавали частинами. В 1909 році в замку відкрили школу, а під час першої світової війни він згорів. Коротке польське хазяйнування на цих землях між світовими війнами не дало занепасти замку остаточно. В ті часи побудували ратушу і реставрували замок, де розмістили міське староство, суд і представництво Червоного Хреста. У роки Великої Вітчизняної війни в замку була тимчасова в’язниця (і радянська, і фашистська), а у повоєнні часи розміщувалася військова частина. В 1972-1976 роках була проведена капітальна реконструкція замкових будівель. Напередодні свят з нагоди 400-річчя надання Жовкві Магдебурзького права (2003 рік) замок і центр міста причепурили, а подальша їх доля, мабуть, залежить від розвитку загальної економічної ситуації в країні, примх українського законодавства і меценатської спроможності окремих заможних людей.

Жовква ніколи не була великим містом. Протягом останньої сотні років її населення, що ледь перевищувало 15 тисяч мешканців, нині складаючи 13,4 тис. осіб. Найбільш яскраво та образно про історію невеличкого міста можуть розповісти його архітектурні пам’ятки і в цьому сенсі Жовкві є чим пищатися і що запропонувати будь-якому мандрівнику.

Жовківський замок було закладено на стратегічно важливій (у оборонному та економічному сенсі) ділянці Речі Посполитій на так званому Чорному шляху. Його влучну і ємну характеристику наводить Дмитро Яворницький: „Чорний (польський), або Шпаків, шлях, у турків Чорна Услич, що отримав свою назву від Чорного лісу, виходив з глибинної Польщі, з Варшави на Козинще, Пулави, Маркушів, Жовкву, Львів, через Умань, на Торговицю через річку Синюху, а звідти в межі вольностей запорозьких козаків”.

Вважається, що будівництвом замку опікувався італійський архітектор Павло Щасливий. Він приїхав до Жовкви в 1594 році, а на протязі 1601-1610 років був першим війтом міста. Замок побудовано з природного каменю (пісковику і вапняку) та цегли. Квадратний в плані він має чотири кутові (п’ятикутові) трьохярусні вежі, поєднані критими галереями (з бійницями) з двоповерховими корпусами, що утворюють внутрішній двір. В центрі північно-західного крила розташований в’їзд з порталом в стилі маньєризму. Над ним височіє прямокутна чотирьохярусна вежа, що є прикрасою не лише замкового ансамблю, а й архітектурною атракцією всього Вічевого майдану і центру міста. Біля обох веж південно-західного крила утворені два маленьких дворики, що відокремлені від головного замкового подвір’я. Замок був невід’ємною частиною фортифікаційної системи міста. До його східної та північної веж примикали міські оборонні стіни, які до теперішнього часу не збереглися – залишилися лише дві міські брами – Глинська та Звіринецька. Остання вела до саду під назвою „Звіринець”, який було закладено в 1606 році. Тут у просторих вольєрах тримали оленів, сарн та інших тварин, яких час від часу відпускали у розтоцькі ліси для забезпечення вдалого полювання власників Жовкви і їх поважних гостей.

Значні реставраційні роботи в замку розпочато восени 1935 року за проектом інженера-архітектора О.Лобоса, а керував роботами інженер Р. Новотний. Напередодні другої світової війни був відреставрований вхідний портал замку і відтворені у первісному вигляді форми вікон и бійниць. Під час Великої Вітчизняної війни замок у черговий раз зазнав значних ушкоджень і знову був відбудований у повоєнні роки. Значні реставраційні роботи в замку було проведено в 1972-1976 роках і на початку ХХІ століття – на передодні святкування 400-річчя надання місту Магдебурзького права. Жовківський замок є видатною архітектурною пам’яткою епохи Відродження на теренах України.

Міські оборонні вежі і стіни збереглися фрагментарно. Після побудови замку місто оперезали складеними з природного каменю та цегли оборонними стінами з бойовими галереями і вежами. У міських стінах було четверо воріт: головні – Глинські (шлях з яких прямував до містечка Глинськ, їх ще називали Краківські) і Львівські та другорядні – Звіринецькі і Туринецькі. В’їзні міські брами, що збереглися (Глинська та Звіринецька), розташовані в самому центрі сучасної Жовкви, обабіч замку. Вони входили до системи міських укріплень і були врізані в оборонні стіни. Прямокутні в плані увінчані фронтоном брами складаються з цегли, мають один проліт і арочний наскрізний проїзд. Глинські ворота були розібрані на початку 1960-х років і відтворені три десятиріччя потому.

Міські стіни оточували глибокий рів та вал. Роботи по зведенню стін і веж тривали з 1613 по 1621 роки, а в 1626 році почали насипати вал. В 1677 році оборонні споруди обновлялися та ремонтувалися. До середини XVIIІ століття вежі і стіни замку поступово занепадають, а з 1787 року їх починають розбирати. До нинішніх часів збереглося (повністю або частково) чотири вежі – перша розташована в західній частині міста (біля Глинських воріт), друга, кругла і масивніша є кутовою вежею північно-східної оборонної огорожі міста і одноразово домініканського монастиря, а нижня частина третьої, напівкруглої вежі, використовується в якості фундаменту будинку в північно-західній частині старого міста. Найкраще збереглася четверта, західна, найвища вежа. Це сталося, мабуть, завдяки переорієнтації її призначення – з часом вежу переобладнали під дзвіницю Парафіяльного костьолу Святого Лаврентія. Від неї у напрямку до замку простягнулася частина міської оборонної стіни. Друга її частина збереглася біля Домініканського монастиря, а третя – біля Звіринецької брами.

При первісній забудові Жовкви було використано поширений у середньовіччя містобудівний прийом, коли всі будинки мали не тільки рівну ширину і однакову кількість вікон (по три), а й схожу архітектуру фасадів. Час не пожалкував будівель городян, тим не менш біля двох десятків з них збереглося досі і охороняються як пам’ятки громадянської архітектури. Переважна більшість з них сконцентрована на Вічевій площі. Південно-східне крило будинків (№3-9) примикає до Звіринецької брами, а будинки з підсінням, об’єднані аркадою-галереєю (№13-16), замикають площу з північного заходу. Первісно в цих будинках містилися торгові ряди, а в ті часи майже всі громадські споруди на площі і прилеглих вуличках мали підсіння, анфілада яких утворює потужний ритм розкриття простору.

Численні пожежі, що майже повністю зруйнували місто в 1691, 1699, 1717 і 1833 роках, нанесли невідтворної шкоди міській забудові. Після них споруди відбудовувалися, набираючи нових стильових ознак у відповідності з часом. Типовими для жовківських житлових будинків XVII-XVIII століть, що вважаються пам’ятками архітектури, є будівельний матеріал (природний камінь і цегла), наявність двох поверхів, прямокутна форма в плані, дво- або трьохскатний дах, хрестові зводи у перекритті (принаймні першого поверху), деякі грайливі елементи в оздобленні (пілястри, карнизи, слухові віконця, тощо) і майже обов’язкове підсіння.

За межами Вічової площі, мабуть, найцікавішим є будинок на вулиці Львівській (№26). Двоповерхова споруда, складена з каменю і цегли, на першому поверсі має відкриту пішохідну галерею – підсіння, півциркульні арки якого тримають стіну верхнього поверху. Прохід перекрито хрестовими зводами з кам’яною різьбою на ребрах. Приміщення першого поверху також перекрити хрестовими зводами. Будинки з відкритими аркадами у нижніх поверхах притаманні архітектурі кінця XVI – початку XVII століть і крім Жовкви збереглися переважно у містах Польщі і Чехії.

Парафіяльний костьол Святого Лаврентія замислювався першими хазяями і розбудовниками міста як головний храм Жовкви, та попри всі негаразди їм і залишається, чудово прикрашаючи архітектурне обличчя Вічової площі. Його в 1606 році почав будувати італійський архітектор Павло Щасливий, який з 1588 року жив і плідно працював у Львові. Вважається, що в розробці проекту і безпосередньо у будівництві приймали участь його співвітчизники – архітектори Амбросій Прихильний і Павло Римлянин. З епітафії над входом у захристя собору відомо, що храм був освячений в 1623 році. Костьол стараннями Регіни Жолкевської та її дочки Софії Даниловичевої був оздоблений вишуканими розписами, позолотою і майстерно виконаними вівтарями [1]. В 1741 році будівля була капітально відремонтована, а черговим відновленням пам’ятки в 1862-1867 роках керував скульптор П. Філіппі. Хрестовий у плані костьол складено з природного каменю. Він одноголовий, з двома квадратними в плані приміщеннями по обох сторонах витягнутого хору з п’ятигранною апсидою і виконаний в стилі ренесансу. Інтер’єр храму оздоблений ліпниною на зводах хору, скульптурою – на парусах підпружних арок і рельєфними розетками у напівсферичному куполі. Дві видатні композиції костьолу – нагробки Якуба Собеського і Станіслава Даниловича, виконані німецьким скульптором Андреасом Шлютером наприкінці XVII століття, зберігаються у крипті храму. Інтер’єр костьолу оформлював видатний італійський художник Мартин Альтамонте, який довгий час працював при дворі Яна ІІІ Собеського. Для костьолу він намалював кілька великих багатофігурних картин, зокрема, „Битва під Хотином 11 листопада 1673 року”, „Битва під Віднем 12 вересня 1683 року”, „Битва під Парканами 9 листопада 1683 року”. Щоб надихнути митця король Ян ІІІ Собеський, який був головною дійовою особою усіх полотен, навіть наказав відтворити події Віденської баталії на околицях Жовкви. Нині видатні історичні живописні полотна зберігаються у Львівській картинній галереї і, частково, експонуються в її філії – Олеському замку. Ансамбль Парафіяльного костьолу довершує складена з каменю і цегли дзвіниця, яка свого часу входила до системи оборонних споруд міста. Вона в плані шестигранна і шестиярусна, завершена барочною главою виразного абрису і є невід’ємною складовою силуету як сучасної, так і стародавньої Жовкви. Парафіяльний костьол Святого Лаврентія належить до яскравих витворів львівської школи зодчества періоду ренесансу.

Костьол Святого Лазаря, розташований на Львівському передмісті Жовкви, споруджений в 1624 році. Трьома роками пізніше дочка Станіслава Жолкевського Софія заснувала при костьолі богадільню, а понад століття потому (в 1731 році) – тут започаткували школу для дітлахів передмістя. Невеличкий костьол, що має досить рідку для Галичини форму ротонди, складається з восьмигранної нави, прямокутного вівтаря і значно вкорочених бокових рамен, до яких примикають одноповерхові муровані приміщення. Саме в них і розташовувалися шпиталь-богадільня і школа, а після перебудови в 1861 року – монастир феліціянок, які утримували школу для дівчат. Монастир проіснував до 1939 року і був закритий, а в повоєнні часи будівлю використовували під районний архів, сільгосптехніку і автошколу. З часів незалежності України в костьолі Святого Лазаря службу правлять представники української автокефальної православної церкви.

Домініканський костьол – найбільша сучасна культова споруда Жовкви, була побудована в 1653-1655 роках. Його замовницею і авторкою моделі та креслень стала Теофілія Собеська, яка на той час була власницею міста. Нагода будівництва була прикра – костьол постав, як данина пам’яті синові Марку, що склав голову при битві під Батогом на Поділлі в 1652 році. Храм неодноразово горів і знову відбудовувався (в 1677, 1717, 1739, 1754 и 1833 роках). Згодом для монастиря виготовили нагробки Марка і Теофілії Собеських, а в 1693-1699 роках ефектні алегоричні скульптури відомого німецького скульптора Андреаса Шлютера. В 1750 році в храмі встановили великий бароковий вівтар та амвон і розписали стіни портретами колишніх володарів міста і традиційним образом Вознесіння Діви Марії. Двома роками пізніше на Львівській брамі, що була поруч, побудували дзвіницю. В 1834 році браму розібрали, а дзвіницю перенесли в південно-західний кут монастирського двору. Костьол з трьох сторін оточений мурованим будинком келій, що постав в кінці XVIII сторіччя на місці дерев’яних. Навкруги монастирського комплексу зведена кам’яна стіна з круглою вежею в південно-східному куті, що свого часу використовувалася для оборони міста. Домініканський костьол належить до типових витворів барокової архітектури львівської школи зодчества. За радянських часів за монастирськими мурами знаходився штаб військової частини, що квартирувала у Жовкві. В незалежній Україні будівлю храму експлуатують греко-католики, які відкрили на початку 1990-х років в костьолі церкву Святого Йосафата.

Свою історію церква Різдва Хрестового Василіанського монастиря веде з 1612 року, коли за гетьманським привілеєм Станіслава Жолкевського дозволили звести новий храм мешканцям міста „релігії грецької”. Церкву збудували, але її кілька разів нищив вогонь. Відомо, що після чергової пожежі в 1833 році, церкву відновлювали чотири роки, і згодом в 1865-1866 роках капітально ремонтували (під керівництвом художника М.Федорчека). Сучасний вигляд церква Різдва Христового набула після відновлення в 1901-1905 роках, коли була здійснена значна реставрація за проектом Е.Ковача, що суттєво змінила вигляд культової пам’ятки. Від первісного храму зберігся лише неф та притвор, східний об’єм був прибудований, а купол значно перебудований. Церква вимурувана з природного каменю і цегли, хрестова у плані і має один купол у стилі бароко. Споруда складається з витягнутого центрального нефу, півциркульної апсиди з симетричними гранчастими приміщеннями, бокових прибудов і значного притвору. Найдавніша частина пам’ятки перекрита куполом, а південний і західний входи – обрамлені порталами. Західний фасад завершує півциркульний барочний фронтон, тимпан якого прикрашено мозаїчним панно початку XX сторіччя. Інтер’єр храму розписав художник І. Буцманюк. З заходу до культової будівлі примикає цегляний, Г-подібний в плані двоповерховий келійний корпус (побудований в 1782 році) з одностороннім розміщенням приміщень, що перекриті півциркульними зводами. Храмовий ансамбль доповнює цегляна триярусна дзвіниця, трапецієподібна в плані, з арочним проїздом, побудована в 1770 році. Церква Різдва Христового і дзвіниця є характерними архітектурними творами бароко XVIІ-XVIII століть. Майже вся історія культової пам’ятки була тісно пов’язана з греко-католицьким орденом отців-василіан, які в 1682 році започаткували тут свій монастир, а в 1891 році відкрили друкарню. В 1939 році монастир був скасований, а будівлю в повоєнні роки (1946 рік) передали православній церкві. Тільки з реабілітацією греко-католицької церкви в роки незалежності України, храм було повернуто уніатським священикам.

Євреїв традиційно запрошували володарі галицьких міст для пожвавлення ремісництва і торгівлі у своїй вотчині. Не обійшла ця доля і Жовкву, де іудеї з’явилися на початку XVII століття і згодом створили одну з найбільших і найвпливовіших своїх громад в Західній Україні. Вже в 1600 році їм виділили ділянку на півночі міста (біля мурів Домініканського монастиря) для будівництва помешкань, лазні, молитовного дому і броварні. В 1635 році з’явився дозвіл і на зведення синагоги. Спочатку вона була дерев’яною і лише у 1692 році Ян Собеський дозволив побудувати муровану і, навіть, подарував для неї камінь з королівської каменоломні. Синагогу будували на протязі 1692-1700 років під керівництвом королівського архітектора Петра Бебера. Розташування храму біля міської брами та захисних мурів а також архітектурні уподобання тих часів зумовили оборонний характер споруди. Жовківська синагога стала однією з найбільших на той час у Європі і відноситься до рідких витворів архітектури в стилі ренесансу львівської школи зодчества. Вона традиційно вимурувана з каменю і цегли, складається з квадрату основного об’єму і прямокутної трьохповерхової прибудови, з заходу і сходу укріплена контрфорсами і завершена аттиком. Головний фасад має портали в стилі раннього бароко. Чотири опорні стовпи, розташовані в центрі зали, поділяють її на дев’ять рівні об’єми. Після пожежі 1833 року синагогу реконструювали, а під час реставрації 1938 року ліквідували оборонний характер аттику. Під час німецької окупації будівлю спалили вдруге – від неї зосталися лише стіни. В 1955-1956 роки були проведені реставраційні роботи і виконано подальшу консервацію культової будівлі. Нині лише вируючий під стінами жовківської синагоги базар опосередковано нагадує про чисельну іудейську колонію міста, що присталася до його розбудови і процвітання.

Церква Різдва Пресвятої Богородиціпобудована на місті старої, також дерев’яної. З напису на хорах відомо, що вона постала в 1705 році завдяки старанням пароха Йосипа Креницького, його дружини Ірини і набожних парафіян Глинського передмістя Жовкви. Трьохзрубна, одноглава, з піддашшям на випусках вінців зрубів церква складається з гранчастого п’ятистінного східного зрубу і квадратних бабинця і центрального зрубу. Значний центральний зруб, що суттєво перевищує за розмірами і висоті бокові, перекрито монументальним шоломоподібним верхом на крупному восьмерику, а бокові зруби накриті скатними дахами. Хори розміщено в центральному зрубі, що відділяється від бабинця аркою-вирізом. Церква розписана в 1708-1710 роках (в тому числі і іконостас), місцевим богомазом, який належав до майстерні Івана Рутковича. Поруч з церквою в 1715 році постала дерев’яна двоярусна під наметовим пірамідальним дахом дзвіниця. Капітально відреставрована в 1968 році Богородицька церква відноситься до найбільш оригінальних витворів галицької школи народної архітектури.

Церква Святої Трійці розташована на Львівському передмісті Жовкви і відома з початку XVII сторіччя – згадки про її існування збереглися у міських актах, датованих 1606-1612 роками. Вона згоріла під час чергової міської пожежі в 1718 році. Та, що милує око кожному, хто потрапляє до колишнього королівського міста зі Львова, постала на місці знищеної пожежею завдяки коштам королевича Костянтина Острозького і її парафіян в 1720 році. Це дерев’яна (з соснових брусів), трьохзрубна, триглава, з широким піддашшям культова споруда. Церква Святої Трійці складається з квадратного центрального зрубу, меншого прямокутного бабинця, витягнутого з півночі на південь, і гранчастого п’ятистінного зрубу, до якого зі сходу примикає цегляна прибудова. Усі зруби перекриті витягнутими шоломоподібними главами на восьмериках. Завдяки вдалому компонуванню створено вирівняний пірамідальний силует будівлі, в якій домінує центральний верх. В 1729 році в церкві встановлено п’ятиярусний майстерно вирізьблений іконостас (з майже півсотнею ікон), авторство якого приписувалося місцевому умільцю Ігнатію Стобенському. На стінах зберігся поліхромний живопис XVIII століття. В 1976-1981 роках церква була скрупульозно відреставрована під керівництвом архітекторів Б.Я.Кіндзельського та І.Р.Могитича. Майстерно витримані пропорції споруди і її виразні деталі (ліхтарики, пластичні фігурні кронштейни і карнизи над вікнами) відносять Троїцьку церкву до ряду видатних творінь галицької народної архітектурної школи.

Міська ратушапобудована на мурах колишніх казематів надвірної королівської варти між замком і Глинськими воротами наприкінці XIX сторіччя. Згодом її істотно перебудували між двома світовими війнами (1926-1932 роки) за проектом львівського архітектора Броніслава Віктора. Кам’яну двоповерхову, прямокутну в плані будівлю завершує традиційна квадратна, трьохярусна вежа з главою, а фасад доречно акцентований одноярусним портиком, що імітує підсіння старих міських будинків. Тоді ж перед ратушею встановили пам’ятник Яну ІІІ Собеському, а у міському парку біля замку – пам’ятник Станіславу Жолкевському. На площі перед ратушею висадили дерева і обладнали фонтан, за часів незалежності України прикрашений скульптурою Пречистої Діви Марії. На жаль пам’ятники не збереглися, а ратуша продовжує служити важливим композиційним елементом в забудові Вічевої площі.

Не всім православним священнослужителям в Жовкві вистачило покинутих католичних храмів – не надто шанований нині в Галичині Московський патріархат був змушений будувати новий. Так на Львівському передмісті в 1991-1993 роках постав кремезний величний храм Святих апостолів Петра і Павла. Це мурована п’ятикупольна будівля з вівтарною гранчастою апсидою, зверненою на південь і чільним фасадом – на північ. Храм увінчує дуже великий шоломоподібний купол, по краях вівтаря здіймаються два маленьких куполи і ще два (середнього розміру) розташовані на фасаді головного входу, надаючи споруді специфічні обриси більш притаманні католицьким або, принаймні, греко-католицьким храмам. Своєрідною прикрасою найновішої жовківської Петропавловської церкви є стильні та різні за розміром віконні прорізи.

Завершуючи коротку мандрівку затишним містом у підніжжя Розточчя, зайвий раз наголосимо, що в теперішній час колишнє королівське місто-фортеця Жовква презентує найбільш повною мірою збережений в Львівській області (і можливо, у всій Галичині) архітектурний ансамбль фортечно-культово-громадських споруд.