Донщина, в історико-географічному сенсі, – найсхідніша земля сучасної України, що майже повністю (крім найпівнічніших районів) обіймає терени Донецької та Луганської областей загальною площею понад 50 тис. км². Не зважаючи на те, що освоювання просторів Донщини нашими предками слов'янами почалося значно пізніше ніж скажімо Придніпров'я чи Галичини, завдяки потужному економічному розвитку упродовж останнього століття, вона значно випереджає будь-який регіон України за густотою населення, що складає, наприклад, по Донецькій області 178 осіб на км², а загальнодержавний показник дорівнює лише – 79 осіб на км².

Перші поселення на теренах Донщини (у східній частині Приазовської височини) відомі з раннього палеоліту, а численні залишки помешкань пізнього палеоліту, розкопаних археологами, досить рясно вкривають береги долин Сіверського Дінця і його приток. Наприкінці ІХ ст. на ці землі прийшли кочові племена скотарів печенігів, на початку ХІ ст. – торків, а в середині ХІ ст. – половців, від перебування яких у безкраїх степах залишилося десятки тисяч кам'яних ідолів. В 1220-41 рр. зі сходу відбулося масоване і руйнівне монгольське вторгнення, що охоплювало значні території до Польської і Балканських держав включно. Воно на століття обумовило знелюднення і занепад у розвитку Донецького краю, залучивши його у межі так званого Дикого поля, контрольованого Золотою Ордою. З середини XV ст. значна частина донських земель (передусім приазовських) входила до Кримського ханства, яке згодом підпало під владу Османської імперії. Довгий час ці землі слугували місцем єдиного притулку для поодиноких селянських родин, що бігли від злиднів на Донщину з півночі та заходу. Активне заселення краю почалося у зв'язку з визвольною війною українського народу (1648-54 рр.) від жахів якої бігли селяни з Правобережної України. XVIII ст. пройшло в численних війнах, що вела Російська імперія з Туреччиною за розширення своїх просторів і за вихід до південних морів. Вони сприяли поступовому вичавлюванню мусульманської держави з Північного Причорномор'я та Приазов'я, а згодом і Криму, і досить активному заселенню Донщини слов'янами (селянами з Росії, Правобережної України та Слобожанщини і, навіть, вихідцями з Балкан – сербами) та християнським населенням Криму (греками, грузинами, валахами та армянами).

За адміністративно-територіальним поділом Російської імперії північна частина Донщини входила до Українсько-Слобідскої (з 1835 р. – Харьківської) губернії, центральна – до Катеринославської губернії, а західна частина – до Земель Війська Донського. У другій половині XIX ст. – на початку ХХ ст. Донецький край завдяки вільному допуску західноєвропейського капіталу (англійського, французького, бельгійського та німецького) і будівництва мережі залізних доріг поступово перетворюється у центр гірничодобувної, металургійної, машинобудівної та ін. промисловості на півдні Росії. За радянських часів на Донщині, що продовжувала інтенсивно економічно розвиватися, була створена Донецька область, яку в 1938 р. поділили на дві – Сталінську та Ворошиловоградську, що існують донині але називаються не на честь лідерів СРСР.

На фоні багатьох регіонів України, Донщина не може похвастатися великою кількістю архітектурних або культових пам'яток та їх поважним віком. Найвидатнішою культовою спорудою Донецького краю є надзвичайно ефектні, розташовані на крейдяних скелях над Сіверським Донцем, будівлі Святогірського Успенського монастиря (перші згадки про який датуються 1624 р.), нещодавно освяченого як третя в Україні (після Києво-Печерської та Почаївської) православна лавра. На Донщині збереглося кілька храмів кінця XVIII– початку XIX ст., адміністративні та громадські споруди часів Російської імперії та багато пам'яток радянської епохи, серед яких видатні меморіальні комплекси часів Великої Вітчизняної війни ("Міус-фронт", "Саур-Могила" та ін.), десятки різноманітних музеїв і монументів.

Здавалося б недоречним говорити про природну красу краю де ледь не обов'язковою складовою краєвиду є терикони, свічки фабричних димарів та обриси гігантських заводів. Але неповторна краса Донщини додає своїх інколи надзвичайно мальовничих штрихів до природного полотна України.

На теренах Донщини створено 2 природних заповідника, філії (або ділянки) яких розкидано по різним районам Донецької та Луганської областей. Найстарішою ділянкою заповіданою ще в 1931 р. був "Стрільцівський степ" (Міловський р-н) – невеличкий шматочок (нинішня площа 5.22 км²) колись широких Старобельських степів на відрогах Середньоруської височини, де опікуються збереженням найбільшої в Україні колонії байбака європейського. Зараз це одна з трьох ділянок Луганського природного заповідника, створеного в 1968 р. Інші його філії – Станично-Луганська (або Придонецька заплава), розташована в однойменному районі на площі 4.98 км² і опікується збереженням заплавних екосистем лівобережної частини Сіверського Дінця та Провальський степ, утворений в Свердловському районі в 1975 р. на площі 5.87 км²у найбільш підвищеній частині Донецького кряжу. Український степовий природний заповідник, заснований в 1961 р., більшість ділянок якого розташовані у Донецькій області на значному віддаленні одна від одної репрезентує різноманітні степові ділянки. Це і Хомутовський степ (Новоазовський район, площа 10,3 км²) – країна ковили, єдине місце в Україні де можна зустріти 12 її видів, і Кам'яні Могили (Володарський район, площа 4.56 км²) – кам'янистий варіант сухих різнотравно-типчаково-ковилових степів і Крейдяна флора (заснована в 1988 р. в Краснолиманському районі на площі 11.34 км²) – де охороняються рослини, що ростуть на крейдяних породах.

На Донщині в 1997 р. створений напевно один з наймальовничіших національних природних парків рівнинної України – "Святі Гори". Своєрідний ландшафтний комплекс парку (загальна площа – 405.89 км²) включає крейдяні останці, балки та яри корінного правого берегу головної водної артерії Донщини – Сіверського Дінця і її майже трикілометрову заплаву та борову терасу на протилежному березі ріки.