Для чергової мандрівки Україною обираємо не звичний сприйманню адміністративний регіон країни чи утворений завдячуючи історичному заселенню або підпорядкуванню минувшини край. Наш шлях пролягатиме звивистою долиною однієї з багатьох річок Лівобережного Придніпров’я – чарівним суто українським Удаєм[1]. Ця рівнинна річка за своєю довжиною у 327 км і площею басейну у 7030 км² губиться десь поміж другим і третім десятком ранжиру блакитних смуг України. Але серед широковідомих потужних природних потоків українських просторів (Дніпра, Дунаю, Сіверського Дінця, Тиси, Дністра, Прип’яті, Десни і багатьох інших) вона жодного клаптику свого водозбору не віддає іншій країні.

На Чернігівщині Удай витікає в західному напрямку з розташованого на відносній височині великого Рожнівського болота, з якого також починаються припливи Остру (на північ) і Ромену (на схід). У своєму верхів’ї річечка [2] серпоподібно оминає велетенський частково збережений і за сучасними мірками майже безлюдний лісовий масив, який навесні 2004 року указ українського президента перетворив на найбільшу частину новоствореного Ічнянського національного природного парку.

Парк створений задля збереження, відтворення і раціонального використання існуючих лісостепових природних та історичних комплексів верхів'я Удаю. Майже половину його теренів займають ліси з дубу, грабу, клену та липи. І хоча річище Удаю [3] в цій місцині часто-густо меліоративно-зрегульоване, воно майже не втрачає своєї привабливості.

За шість десятків кілометрів від витоків Удаю до нього пристає лівий 28-кілометровий приплив з лагідною назвою Іченька. В його верхів’ях розташований районний і парковий центр місто Ічня – батьківщина відомого скульптора Івана Мартоса (1754-1835), автор визначних і досі вцілілих пам'ятників Мініну і Пожарському (1818 р.) на Красній площі у Москві та герцогу А. Рішєльє (1828 р.) на одеському Приморському бульварі. Сучасна Ічня зустрічає двома храмами XIX ст. [4], а експозиція міського краєзнавчого музею розповість про гончарно-порцелянові здобутки місцевих майстрів 200-300-річної давнини.

Далі на нашому шляху лежить найбільше і найдавніше приудайське місто обласного підпорядкування Прилуки. Воно вперше згадується в Іпатіївському літописі за 1098 рік і було південно-східним форпостом Київської Русі в боротьбі з половцями, а з другої половини XII ст. Прилуки були у складі Переяславського князівства. З 1590 року містом володіли князі Вишневецькі, а в середині наступного сторіччя воно стає полковим центром і ратушним містом, владу в якому між собою ділили козацька старшина і виборні міські органи.

На місці давнього городища колись була фортеця, на теренах якої збереглися найстаріші споруди Прилук – Полкова скарбниця (1709 р.) [5], що використовувалася як збройний арсенал і місце зберігання козацького майна, Спасо-Преображенський собор і оригінальна будівля Миколаївської церкви-дзвіниці (1720 р.) [6].

За двома мальовничими вигинами річища поза містом, над заболоченою заплавою Удаю на невисокій річковій терасі лівого берегу у небо пірнають надзвичайно ефектні куполи храмів Густинського Свято-Троїцького жіночого монастиря. Первісно чоловіча богоугодна обитель, ансамбль будівель якої належить до видатних оборонних споруд і пам'яток культури, заснована на землях князів Вишневецьких у 1600 році. За свою довгу історію монастир не один раз закривався, міняв свій статус і зрештою став жіночим.

За потужною кам'яною огорожею і воротами з надбрамною Миколаївською церквою (1636 р.) розташовані Воскресенська церква (1844 р.) [7], що править за усипальницю, Петропавлівська церква (1708 р.) і корпус настоятельниці (1719 р.). Головна монастирська споруда – Троїцький собор (1674 р.)[8], що являє собою один із кращих взірців архітектурних пам'яток групи п'яти купольних (хрестових у плані) храмів, постав стараннями гетьмана І. Самойловича. Біля стін монастиря для прочан ще з 1843 року стоїть ошатний будинок готелю.

Далі на берегах удайських припливів нас чекає низка відомих з XVIII ст. чудових панських маєтків. Серед них географічним маршрутом і збереженістю архітектурного ансамблю передує Качанівка. Її на лівому березі в цьому місці загаченого 35-кілометрового припливу Смош [9] заснували в 1730-ті роки. Згодом Качанівкою володіли граф П. Румянцев-Задунайський і його син (1771-1808 рр.) і Тарновські (1808-1897 рр.)

Садиба має два природні рівні – на верхньому плато розмістилися палац (1778 р.)[10], два флігелі (1780 р.) і водонапірна башта (1898 р.), що утворюють парадний двір, альтанка М. Глинки, два службових корпуси, Георгіївська церква (1826 р.) і чудовий парк. Нижній рівень – це ландшафтний парк із каскадом з дванадцяти ставків, парковими скульптурами, містками і амфітеатром.

Тарновські зібрали в Качанівці велику бібліотеку і колекцію високохудожніх творів мистецтва, а в палацових залах [11] в різні часи приймали К. Брюллова, М. Глинку, М. Гоголя, С. Гулака-Артемовського, В. Жуковського, П. Куліша, М. Максимовича, І. Рєпіна, Т. Шевченка і багато інших. В 1980 році у колишньому маєтку створений історико-культурний заповідник "Качанівка".

За два десятки кілометрів Удай приймає наступний лівий приплив – 20-кілометрову річечку Утка, у середній течії якої в селі Сокиринці свій маєток в 1717 році заснував прилуцький полковник І. Галаган. Його нащадок П. Галаган в 1763 році на захід від села, на правому березі річки у віковій діброві розпочав будівництво садиби, від якої зберігся чудовий 80-гектарний парк. Прикрасою ландшафтної перлини є величний палац (1829 р.)[12] – цікавий зразок української маєткової архітектури, який з радянських часів належить сільськогосподарському технікуму. У маєтку [13]бували Т. Шевченко, Л. Жемчужников, М. Лисенко.

В Сокиринцях довгий час жив відомий український кобзар Остап Вересай. Уродженець сусіднього села Калюжниці він осліп у чотирирічному віці і згодом блискуче освоїв кобзарське мистецтво. Поруч із палацом встановлений пам'ятник О. Вересаю (1971 р.) [14], а в одній з його кімнат відкритий музей народного кобзаря.

Наступним одним з найбільших припливів Удаю, що звивається Придніпровською низовиною понад шість десятків кілометрів є річка Лисогір. В верхів’ях його правого припливу Тростянець однойменну садибу в 1830 році заснував один з гетьманських нащадків Іван Скоропадський (1804-1899). Про вигляд панського маєтку нині можна довідатися хіба що з акварелі Л. Могучова [15], а от милуватися краєвидами 200-гектарного Тростянецького дендропарку є можливість досхочу.

Він заснований в 1834 році і вдосконалювався все життя власника. Руками його кріпаків були насипані штучні гори і пагорби, прориті ущелини. Композиційним центром дендропарку є величезний і глибокий (до 10 м) ставок [16], що витягнувся з півночі на південь майже на півтори кілометри. Завдяки вдалому розташуванню і підбору насаджень, окремі ділянки парку справляють враження безкрайнього масиву з різноманітними пейзажами. Відношення до свого дітища І. Скоропадський втілив і зберіг для нащадків у зворушливому написі на мармуровій стелі: "Люб'язний перехожий! Сад, у якому ти гуляєш, насаджений мною. Він служив мені розрадою в моєму житті. Якщо ти помітиш безладдя, що веде до знищення його, то скажи про це хазяїнові саду. Ти зробиш добру справу" [17].

У гирлі річки Лисогір в селищі Дігтярі зберігся ще один маєток значних тутешніх землевласників Галаганів. В 1832 році Павло Галаган збудував тут садибний будинок і заснував парк. Сучасний садибний палац складається із центрального головного нині одноповерхового корпусу [18], поєднаного переходами (що використовувалися під оранжерею і зимовий сад) з двоповерховими флігелями [19].

В історію цей стандартний за тодішніми часами маєток потрапив завдяки оркестру, складеному із здатних до музики кріпаків, що нараховував до 30 виконавців. Під час нерідких музичних вечорів вони розважали хазяїв і гостей. Один з таких вечорів, під час своєї подорожі Малоросією в 1845 році відвідав Тарас Шевченко, який описав свої враження в повісті "Музикант".

В 1878 році Григорій Галаган (1819-1888) відписав маєток у Дігтярях Полтавському губернському земству і з тих пір він використовуються в освітянських цілях. Тут були п'ятикласне ремісниче училище (1878-1898 рр.), школа майстерня (1898-1927 рр.), художньо-промислова артіль ткацтва і килимарства (1927-1934 рр.), а з 1934 року розміщується школа механізаторів для сільського господарства в 2003 році перетворена на Дігтярський професійний аграрний ліцей.

Після Дігтярів долина Удаю знову ненадовго повертає на захід і за десяток кілометрів води його річища плинуть повз містечко з культовою назвою Ладан. За легендою ще до прийняття християнства на Русі тут була божниця Ладо (бога веселощів, любові і статку), а в 1603 році на береговому схилі заснований Ладанський Покровський монастир.

До 1619 року він діяв як чоловічий, пізніше – жіночий. Основною архітектурною пам'яткою монастиря є Покровський собор [20], посталий в 1763 році. Збереглися також значно змарнілі Миколаївська церква (XIX ст.) та будинок келій, що разом з колишнім собором є виробничими приміщеннями заснованого в 1938 році і єдиного на увесь Радянський Союз заводу пожежних машин [21].

За два десятки кілометрів, знову плинучи на південь Удай перетинає адміністративний кордон Полтавщини і незабаром з правої сторони приймає свій найбільший приплив – Перевід. 86-кілометрова колись річка нині являє собою низку меліоративних канав, естетичної привабливості яким місцями надають мальовничі ставки [22]. На берегах одного з них розташований знаний панський маєток Березова Рудка. З 1717 року вона відома як власність гетьмана І. Скоропадського, згодом графів О. та І. Толстих, а з початку 1750-х років київського полкового осавула Й. Закревського.

Його онука Василь Закревський (1769-1840) побудував тут двоповерховий садибний палац (1834 р.), де у його нащадків під час подорожей Малоросією неодноразово гостював Тарас Шевченко [23]. В Березовій Рудці він почав писати поему "Кавказ", намалював портрети хазяїв маєтку – Платона і Ганни Закревських. В 1882 р. маєток успадкував таємний радник і сенатор Ігнатій Закревський (1839-1906), на замовлення якого над сімейним склепом побудували екзотичну каплицю у вигляді невеликої єгипетської піраміди [24]. Будівля виявилася пророчою – її ініціатор помер в 1906 р. у Каїрі і був похований в сімейній усипальниці.

З 1929 року в маєтку Закревських міститься сільськогосподарський технікум, якому належить і парк, в якому над мальовничим ставком, оточеним старими плакучими вербами, збереглася альтанка [25], де полюбляв працювати і відпочивати Т. Шевченко. У кімнатах садибного флігеля [26]розміщена експозиція місцевого історико-краєзнавчого музею, що в 1974 р. поєднав фонди меморіальної кімнати Т. Шевченко (заснованої в 1961 р.) і шкільного музею історії села (1968 р.).

У гирлі колись доволі повноводного Переводу розташоване друге давнє приудайське місто Пирятин, перша згадка про яке відома з Лаврентіївського літопису за 1155 рік. Наприкінці XVI ст., за часів панування князів Вишневецьких, на піднесеному правобережному мисі при злитті річок, на місці давньослов'янського городища зводиться фортеця-замок. Від фортифікації не лишилося і сліду, а зберігся лише побудований на її теренах храм – Собор Різдва Богородиці [27], посталий в 1791 році на кошти полкового осавула А. Ільченка.

Нижче Пирятина біля села Велика Круча, що зручно пристає до ділянки міжнародної автотраси Київ – Харків, полюбляють розпочинати свої мандри Удаєм прихильники річкового сплаву. Ліричні мальовничо вкриті листям латаття заводі [27]по краях досить широкої гладі річища, що вітіювато звивається долиною то притискаючись до кручі корінного берегу з дібровами вікових сосен, то пірнаючи ефектним вивіреним природою лагідним меандром на широкі простори вогкої багатокілометрової заплави, здатні надихнути душу найпрагматичного мандрівника.

За десяток кілометрів до гирла Удаю він приймає свій останній приплив – 60-кілометрову річку Многа. В її середній течії розташований невеличкий райцентр, містечко Чорнухи, що виникли на початку XVII ст. Вони належали князям Вишневецьким і Асіхмовановим, а за часів Катерини II перейшли до графа О. Безбородька. Але, як то часто-густо буває прославив Чорнухи безрідний син селянина-козака, видатний український просвітитель, філософ і поет Григорій Сковорода (1722–1794).

Йому містечко завдячує своєю основною пам’яткою – історико-краєзнавчим музеєм, створеним в 1972 році до 250-х роковин від дня народження українського месії. Основною, найбільш привабливою складовою музейної експозиції є меморіальна садиба Г. Сковороди – реконструкція типової садиби українського малоземельного козака, яким був батько мандрівного філософа. Садиба складається з потопаючих у зелені дерев хати [29], клуні та колодязя-журавля [30]. На краю відтвореної садиби встановлений строгий пам'ятник Г. Сковороді (1972 р.) [31], образ якого – прижиттєвого злидаря – нинішня українська влада зважилася тиражувати на державній банкноті найвищого ґатунку.

От і добігає кінця подорож Удаєм, у чию водну гладь поволі мальовничо сідає сонце [32]. Удай зливається з Сулою додаючи їй сили минати Мгарський монастир, Лубни, Засулля і мчати до Дніпра, напуваючи головну ріку країни. Але то вже нова мандрівка і нова історія...